Архів новин
«   »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
Сьогодні 787
Вчора 1191
За цей тиждень 5472
За минулий тиждень 8057
За цей місяць 20598
За минулий місяць 19152
За весь час 677144
Після розвалу Австро-Угорської імперії в жовтні 1918 року українці Східної Галичини розпочали підготовку до створення власної незалежної держави.

Групі молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським вдалося організувати 1 листопада перехід до їх рук головних закладів Львова. На міській ратуші замайорів український прапор, скрізь висіли плакати з повідомленнями про те, що тепер всі є громадянами Української держави. Подібні події сталися і в інших містах Східної Галичини.

Українське населення із захопленням вітало ці події, євреї, в основному, трималися нейтрально, а львівські поляки перейшли до активного опору.

9 листопада, після того, як всі українські партії досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду міністрів, або Генеральний секретаріат на чолі з досвідченим парламентарем Костем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

Протягом майже 8-місячного існування ЗУНР була державою з 4-мільйонним населенням, 3 мільйони з якого були українцями.

Вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Українська Галицька армія (УГА), де було утворено тисячний загін, що складався виключно з євреїв. 

Без зволікання розв’язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріювалися й розподілялися між малоземельними і безземельними селянами.

З самого початку ЗУНР взяла курс на об’єднання зі східноукраїнською державою, що й було проголошено у Києві Актом злуки 22 січня 1919 року.

Сутички між галицькими українцями та військами власне Польщі стали переломними після розгортання проти українців 60-тисячної армії генерала Галлера. Ця сформована у Франції з польських військовополонених, керована переважно французькими офіцерами і чудово озброєна армія направлялась Антантою для боротьби з більшовиками. Поляки ж послали це військо проти українців, твердячи, що всі українці – більшовики, або щось подібне до них.

16 липня вся Галицька армія зібралася у призначених районах над Збручем, щоб, згідно з постановами обох українських урядів, допомогти армії Директорії УНР в боротьбі проти більшовиків. Так закінчилася збройна боротьба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для поляків.

З’явилася надія, що на Поділлі, коли ці два уряди і армії зіллються в одне ціле, з’являться умови для створення 100-тисячного загартованого в боях війська, з яким усі супротивники змушені будуть рахуватися. Однак незабаром стало зрозуміло, що розбіжності між двома українськими урядами більші, ніж їхня здатність розв’язати їх. Директорія Петлюри складалася майже виключно із представників лівих партій. Тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями.

Тодішній Голова Ради Народних Міністрів УНР Ісаак Мазепа у своїй книзі «Україна в огні і бурі революції 1917-1921» відмітив: «… 8 липня Божкова «Запорізька Січ» під натиском більшовиків залишила Жмеринку й виступила на Копайгород. Цим був відкритий шлях на Кам’янець зі сходу (через Бар, Ялтушків, Нову Ушицю, Дунаївці)… Але катастрофа минула, бо прийшла на допомогу Галицька армія і почалася боротьба проти більшовиків соборним фронтом».

Перебіг бойових дій в нашому краї прослідковується в оперативних звітах армії УНР, що друкувалися у фронтовій газеті «Український козак».

За 15 червня 1919 року читаємо: «На Жмеринському напрямку нами зайнято містечко Ялтушків, в 15 верстах від смуги залізниці Жмеринка – Могилів-Подільський». Ця ж газета за 16 червня (ч.17) повідомляє: «На Могилів-Подільському і Жмеринському напрямку наш наступ продовжувався. Нами з боєм зайнято ст. Котюжани і містечко Копайгород. Таким чином, нами уже захоплена дільниця залізниці Жмеринка-Могилів на протязі більше 40 верст. З боку ст. Жмеринка підходив ворожий бронепотяг і обстріляв ст. Бар. Бронепотяг відігнано нашим гарматним вогнем. В районі ст. Деражня без змін.

… Під Комарівцями, що лежать в напрямку Деражня-Жмеринка, до нашого війська приєдналося 800 чоловік повстанців».

«Український козак» за 28 червня (ч.19) повідомляє: «Ярмолинці 25.VI. тільки що одержані відомості про те, що ворог після дуже впертого бою 24 червня на фронті Индики-Купель розбитий… При штиковій атаці коло с.Чернявки козаком н-полку Мазняком захоплено прапор 2 Таращанського полку».

Ця ж фронтова газета за 10 серпня (ч.27) подає звіт за 7 серпня: «…Вчора перед полуднем наші війська разом з галицькими частинами вступили в Жмеринку. … Взято 3 потяги, коло 700 вагонів та 30 вагонів гарматних набоїв… Нашими славними військами зайнята Вінниця».

У цей час військовим командуванням надавалася певна увага вирішенню й господарських проблем. Начальник штабу Юрій Тютюнник підписав наказ ч.280 від 16.08.1919 року, який був надрукований у газеті «Український козак» за 30 серпня: «Для полагодження пекучих справ робітників цукроварень Міністерство праці скликає з’їзд робітників цукрових заводів, який має відбутися в м.Барі… Коменданту м.Бара пропоную в порозумінні з представниками Міністерства взяти цей з’їзд під свій захист і догляд…».

Часопис січових стрільців «Стрілецька думка» (друкувався в м.Старокостянтинові) в цей час (6.09.1919) повідомляє про поховання на кладовищі в Дунаївцях двох товаришів з м.Стрия – хорунжого Мирослава Журавчука і Михайла Германа. А вже в наш час часопис «Пластовий шлях» (ч.І, 1998 р., с.52) згадує ще двох пластунів з м.Стрия, які упокоїлися в нашому краї.  Це підхорунжий УГА Омелян Петріна (1899-21.11.1919, помер від тифу під Вінницею) та Володимир Петріна – загинув у бою з бригадою Котовського (1919 р.).

С.Шухевич у своїх споминах зазначає, що в кінці жовтня 1919 р. в Галицькій армії налічувалося 11 тисяч хворих (22 відс.), з них у Барі – 2500, у Ялтушкові – 200, у Маньківцях – 150 вояків.

В архівах місцевої церкви виявлено кілька службових листів про звернення до православного священика м.Бара про відправлення похорону над померлими від тифу з записної лічниці ч.4 сотника Якова Мельника, десятника Івана Голоти та кількох стрільців.

Старожили нашого міста, зокрема Галина Халабуда та дочка галицького стрільця Івана Пастернака Вікторія, вказали два місця масових захоронень галичан: на православному кладовищі – правий закуток, на католицькому – неподалік могили польських вояків.

Багато з тих вояків, які вилікувались, залишилися на постійне проживання в нашому місті. Вікторія Полевська, крім свого батька Івана Пастернака, назвала прізвища ще семи воїнів УГА, жителів м.Бара, а саме: Гжевна, Гетьман, Качуровський, Куцик, Олексюк, Ходзінський, Хомин.

Політичний терор проти цих учасників визвольних змагань до середини 50-х років уже минулого століття не залишав їх, «австріяків», у спокої. Наприклад, згаданий уже Іван Пастернак 10 років провів у страшному концтаборі Каргопольлазі і лише в 1957 році був реабілітований. 

Поряд з багнетом воювало тоді і поетичне слово. В газеті «Український козак» (ч.10, 18.06.1919 р.) читаємо вірш за підписом М.Год (можливо, Микита Годованець, гуморист з Кам’янця-Подільського).

Ще не раз дев’ятий вал
Потрясе мій край коханий,
Лютий ворог ще не раз
Роз’ятрить глибокі рани.
Ще не раз поля борні
Кров козацькая оросить.
Смерть жорстока ще не раз
«Жертву многою» - покосить.
Але вірю, вірю я.
Що із попелу, з руїни
Ще прекрасніша, як є,
Встане рідна Україна.



Микола ЙОЛТУХОВСЬКИЙ,
краєзнавець, Почесний громадянин міста Бара.


Міська газета «Барчани» від 21 серпня 2009 року