Архів новин
«   »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
Сьогодні 167
Вчора 7094
За цей тиждень 29136
За минулий тиждень 50361
За цей місяць 162859
За минулий місяць 218315
За весь час 3490607
09 Січня 2020
У грудні минулого року на базі Барського гуманітарно-педагогічного коледжу імені Михайла Грушевського відбулася III Всеукраїнська науково-історична конференція «Витоки і становлення козацького руху на етнічних землях України. Постать Івана Виговського в контексті української історії».

Учасниками наукового зібрання, роботою якого керував Сергій Гальчак, професор кафедри журналістики, реклами та зв’язків із громадськістю Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, були професори, доктори і кандидати наук із провідних закладів вищої освіти Львова, Києва, Чернівців, Кам’янця-Подільського, Вінниці, а також місцеві краєзнавці і студентська молодь.

Для обговорення на конференції пропонувалися різні питання: «Іван Виговський – староста Барський», «360-та річниця Конотопської битви», «Гетьман Іван Виговський і українська державність», «Історичні джерела роду Виговських», «Еволюція оцінки постаті Івана Виговського в українській історії». Тож наукові доповіді, статті, дослідницькі роботи учасників цього представницького зібрання висвітлили чимало тем, пов’язаних з ім’ям гетьмана України Івана Виговського.

Матеріали конференції лягли в основу наукового видання. До цього збірника наукових праць увійшла і стаття Євгена Меснянкіна – краєзнавця, члена Національної спілки журналістів України, Почесного громадянина м.Бара. Пропонуємо ознайомитися з нею.


Гетьман Іван Виговський в контексті твору
Української історико-мемуарної прози ХVII-XVІІІ ст.
«Літопису» Самійла Величка і офіційної історіографії
 
           У статті розкривається неоднозначна постать гетьмана Івана Виговського за сприйняттям зовнішньо і внутрішньо-цільністю його кроків до Річі Посполитої на тлі такого ж оточуючого світу в Україні і навколо в XVІІ столітті. Це роздвоїло його особистість та призвело до руйнівних і жорстоких наслідків щодо української державності. Виговський – історичний продукт свого часу.
          Ключові слова: гетьманство і зрада, війни, знищення людей і міст, наступи й поразки, комісії, угоди, пакти, клятви і невиконання, російський монарх, польський король, Російська монархія, Річ Посполита, розвал і занепад.

          Спираючись на розповіді старих людей, автор намагався зрозуміти причини занепаду своєї батьківщини, спустошеної війною. Він стверджує: «Я бачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході…, одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожнілі – розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсажені бур’янами і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться. Роздивившись, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – був він перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: «Хто вони?».
          Літописець зізнається, що з тих різноманітних розповідей він так і не зміг достеменно довідатись про падіння і занепад тогобічної вітчизни. Тільки заглибившись у козацькі літописання, спізнав про деякі причини того занепаду. Багато чого він почерпнув з віршованої книги польського поета (1600-1661) Самуїла Твардовського «Війна домова», надрукованої в Каліші 1681 року, праці німецького історика Самуїла Пуфендорфія, перекладеної з латини на російську мову й видрукованої в Санкт-Петербурзі 1718 року.
          Самійло Величко вважав, що Твардовський хоч і описав у одній книзі дванадцятилітню домову (громадянську) польську війну, однак відвів у ній боротьбі Хмельницького з поляками тільки вісім років «Тобто йдеться там до того часу, коли Хмельницький з козаками та всією Малою Росією піддався під протекцію російському цареві. В подальші чотири роки поляки воювали з росіянами, шведами й венграми. За той час помер Хмельницький, гетьманував, а потім зрадив Виговський, була Гадяцька комісія, впали на сьогобічну Україну великі біди, потім гетьманували Безпалий та Юрась Хмельницький – збіглося це, на лиху годину, з тодішніми людськими розрухами».
           Автор «Літопису» - твору української історико-мемуарної  прози ХVІІ-ХVІІІ ст.  разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії, в якій виростає постать гетьмана Івана Виговського, неоднозначна за характером і діями, як і його оточення та історичний час, в якому довелося йому жити й себе визначати.
           Вивчення і усвідомлення причин і наслідків подій того минулого періоду залишається гостро актуальним і для сьогодення незалежної України на тлі глобальних і локальних подій сучасного світу. Як і тоді, Україна залишається об’єктом взаємодій держав та міждержавних формувань.
           Іван Виговський, перебуваючи в ролі наближеної особи до гетьмана і виконуючи його доручення, спостерігав і розумів наскільки результативними в міжнародному сенсі наслідками могли бути кроки щодо контактів з володарями сусідніх земель. Богдан Хмельницький встановлює через свого сина Тиміша родинні зв’язки з волоським господарем наприкінці літа 1652 року, маючи на меті розширення сфери зв’язків з Придунайєм. Весілля відбувалося в Яссах за активної участі Виговського. За словами Величка ново шлюбну невістку «Хмельницький прийняв із радістю і був задоволений, що здобув собі добрих приятелів та союзників – з одного боку хана з ордами, а з другого – свата господаря з Волохами».
            Проте, з Переяславського універсалу гетьмана Зінов’я Богдана Хмельницького 1653 року, наведеного в «Літописі», стає відомою реакція поляків: «Вони хотіли не тільки заборонити нам сватання з волоським господарем, але й прагли розгромити й убити сина нашого, який їхав до Волох із приданим до нього супроводом. Ми не допустили того завдяки нашій воєнній зброї, за що поляки нині знову на нас уражаються, збираються й заохочуються до помсти». Місяцем пізніше в Сочаві, обложеній польськими військами за наказом короля, 12 вересня Тиміш поранений шматком гарматного колеса, відламаним вистріляною з польської гармати кулею. Це відбулося, коли він ходив по замкових сочавських валах поміж замкових гармат. Невдовзі він помер.
            Після Тимошевої смерті козацьке військо лишилося незломленим. Відомо про напад наступника суботівського козака Федоровича на поляків у цей час і про великі польські втрати. Незгоди почалися пізніше в питанні кому піддатися.
            Емоційно літописець викладає атмосферу навколо укладання Жванецького трактату про мир, в результаті якого Польща в кінцевому рахунку прийшла до втрати «всієї малоросійської України». Богдан Хмельницький, не збирався дотримуватись положень договору, втративши надію впродовж шести років війни з поляками дійти з ними «коли-небудь бажаної згоди й дружби». Гетьман вирішив, що «польську владу треба навічно відкинути й лишитися з усім народом малоросійським під міцною в базі протекцією пресвітлого монарха й самодержця всеросійського». Про союз з Московською державою вирішено в серпні 1653 року через посольство Гяцьковича та Л.Капусти. Але ця прихильність тримається в глибокій тайні. Особисто Хмельницький не бере участі в переговорах. Очевидно й поляки не збиралися виконувати цей документ: «король звелів своїм комісарам не підтверджувати його присягою». Для участі в укладанні пакту були визначені козацькі комісари І.Виговський, С.Богданович, І.Гуляницький, Г.Сахнович, І.Богун, наділені гетьманом особливими повноваженнями. Проте їх до переговорів не покликали.
            Розгромивши орду, яка поверталася з Литви, Богдан Хмельницький викликав ворожі відносини з ханом. У січні 1654 року в Переяславі відбулися події історичного значення, в яких взяло участь 300 чоловік війська: сотники, різні старшини та козаки від полків. Богдан Хмельницький прибув на Водохреще, Виговський – днем пізніше. На раді, яка відбулася 8 січня (за ст. ст.) гетьман висловився, «з якої причини відкинув він татарське братерство та приязнь і чому хоче бути з усією Малою Росією та Запорізьким військом у протекції сильного в бозі православного монарха». Таким чином без жодної війни й кровопролиття велика частина малоросійської землі, яка залишалася в греко-католицькому православ’ї, доброхітно віддалася під владу самодержця «всієї Великої й Малої Росії». Такий підпис значиться під першою монаршою грамотою, якою ударовано царської величності підданих гетьмана війська Запорізького Богдана Хмельницького і писаря Івана Виговського.
           Початок гетьманування Виговського, його листування з запорожцями та іншими прикордонними державами, особливо з російським государем, присягання його на вірність російському цареві. Початок незгоди із полтавським полковником Пушкарем, вкладанням нового союзу із ханом. Про все це лише в анонсі до частини десятої, який завершується словами: «і про замисел Виговського зрадити».
           Богдан Хмельницький помер 27 липня (за ст.ст.) 1657 року. В «Літописі» подається промова на погребі, виголошена його старим секретарем Самоїлом Зоркою в Суботові. Цю промову частина істориків приймає, інші вважають її зразком риторичного мистецтва самого Величка, доповненого запозиченням від польських хронікерів в частині, де йдеться про цноти й лицарську діяльність сподвижників гетьмана.
          Двома місяцями раніше до смерті Хмельницького король Ян-Казимир послав приватний універсал про виправу в посольстві вдруге чи вже втретє до козаків генерала Пнемевського з метою примирити з собою Хмельницького та Запорізьке військо і знову приєднати до Корони Польсьої. Універсал адресовувався писареві гетьмана Виговському (який був Генеральним від червня 1648 року до смерті Хмельницького) без зазначення його імені, тільки з бажанням, щоб той допоміг послові у «вельми потрібному коронному ділі». Смерть гетьмана завадила розвиткові польського наміру. Величко вважав: те, чого Польща не взяла від Хмельницького, «те невзабарі взяли у згаданого Виговського, звабивши його на свій бік, і довели його до зради російському государеві». Повторюючи слова Твардовського, Величко виставляє Виговського як намовника Хмельницького схилитися знову до Польщі.
          Проте наявні офіційні історичні документи не наводять фактів, що виказували б про польські симпатії І.Виговського за життя Хмельницького. Прихильником польсько-козацької згоди вважали тоді П.Тетерю (до нього звертався С.Беневський, коли збирався до Хмельницького, а ще раніше – посланець БеневськогоК.Перетяткович).
          Втім біографія Виговського не є прямолінійною. Він був православний шляхтич з Овруцької околичної шляхти герба Абданк. Почав кар’єру в 30-х роках на Волині в міськім (гродськім) суді. 1635 року служив намісником Луцького староства. 1638 року «їздив до козаків з польськими комісарами як писар робити згоду». Тоді він познайомився з Б.Хмельницьким. Подальші їх відносини мають сумний початок.На Жовтій Воді Хмельницький розгромив вщент поляків. Хто залишився живим, потрапив у полон, серед них І.Виговський «достався» в ординські руки. Він випросив Б.Хмельницького визволити з татарської неволі, зобов’язуючись щиро йому відслужити. Гетьман задовільнив прохання невільника і, відібравши потім у нього тверду присягу «на вірну і щиру до себе приязнь та зичливість, поставив його генеральним військовим писарем».
           Виговський за життя Б.Хмельницького не мав воєнної слави, про це пізніше нагадувала йому опозиція.
           26 серпня (за ст.ст.) 1657 року, не впродовж декількох тижнів – за один день, старшина і Запорізьке військо в Чигирині обирають І.Виговського гетьманом; 11 жовтня на раді в Корсуні цей вибір підтвердили одноголосно. Він став гетьманом, бо Юрій ще був неповнолітнім, якому його батько Б.Хмельницький хотів передати булаву.
          Гетьманство Виговського виявилося нетривалим. Величко наголошує, що той, переорієнтувавшись на Річ Посполиту, навів на малоросійську Україну велике лихо, розрух, кровопролиття і крайній розор. Проте відомо, що незгода і розладдя почалися ще за життя Хмельницького, були і заколоти у війську.                  Хмельницького розбив апоплексичний удар, коли він дізнався про відступ козацького війська від Ракочого. Непокоїлося і бунтувало й інше військо.
          Після смерті Богдана Хмельницького новообраний гетьман Іван Виговський не відправив польських послів і не приховував перед Москвою секретів з місії Беневського. Умова з послом була нейтральною: дотримуватися кордону, для козаків – по Случ, для поляків – по Горинь, територія між ріками нейтральна. Більшого польські посли тоді не досягли.
          Беневський виїхав з України на початку жовтня. В час обрання Виговського російські посли Кікін і Роколов перебували в Чигирині, вели вивідчу роботу, але про польські затівки Виговського в цей час не повідомляли.
          Виговський приймає багатьох послів: шведські (Г.Лілієкрон), поручники Туреччини, Криму, Волоської та Мунтянської земель, Австрії. Австрійські посли намагались поєднати Польщу з Україною, але марно. На початку жовтня зі Швецією укладено офіційний договір. Все це не було відомо Величку, а дані він використовує виключно від Твардовського.
          Посли від Січі в Москві засвідчили 23 листопада про зраду Виговського із старшиною цареві. Останні поновили таємний союз з Ракочієм – семигородським (Пенсільванія) князем-васалом Туреччини,  шведами, волоським та молдавським володарями, а також відновлюють приязнь із татарами. Про прихилення до Корони не йшлося. При цьому присутнє таке формулювання: «Беруть собі за панів інших царів, королів і князів невірних».
          У листопаді-грудні виступає в опозиції щодо гетьмана Полтавський полковник (на цій посаді від жовтня 1649 року) Пушкар, який під час обрання голосував за Виговського і брав участь у підтвердженні цього рішення на Корсунській раді.
          Іван Виговський отримав владу не на традиційних правах та вольностях. Він поступився  в правах воєвод в Україні, обіцяв розірвати зі шведським королем, виступити проти Криму, вивести з Бихова і Чаусів козаків, не приймати московських утікачів. Проте все це та й інше він прийняв з обмовкою, що порозуміється з цих питань, коли поїде до Москви, куди він так і не завітав.
          Така позиція не могла не викликати невдоволення Пушкаря. Його не задовільняв мир з Кримом, бо люди його полку прикордонного, приховано ходили туди за здобиччю. Сучасники повідомляли про багатьох у нього полонених татар, яких за угодою він мусив відпустити. Втім полтавський полковник у листах до гетьмана дав згоду на мир з Кримом. Мешканці Полтави виявили невдоволення поверненням Ю.Немирича, одного з найзаможніших магнатів. Йому Виговський повертав утрачене майно. Немирич обклав містян поборами, яких ті давно не знали. Пушкареві важливо було мати спокійні стосунки з Запоріжжям – вони були його сусідами. Та саме тут розгорталася агітація проти Виговського. Є дані, що запорожці не визнали обрання його гетьманом. Я.Барабаш, який був тоді кошовим, оголосив цей вибір недійсним, оскільки стався без участі Запорозької Січі. Та фактично ще раніше, вже за Хмельницького, розпочалися напружені стосунки з Січчю. На початку вересня 1657 року запорожці перехопили листи Виговського до хана і переправили їх до Москви. Виговський вимагав видати непокірних з Січі, головне – Я.Барабаша. Надалі блокував Запоріжжя, не пропускаючи купців з порохом і припасами. Таке становище тривало до середини листопада.
          Все більше нагнітається вогонь неприязні та чвар. У Чигирин приїхав російський посол Апухтін відмовляти Виговського йти на Пушкаря збройно. Гетьман просив у царя тисячу драгунів і тисячу солдат. Полтавський полковник, у свою чергу, звернувся за допомогою до Ромодановського. Той отримав Указ 22 червня 1658 року, яким приписувалось побажання «роз’єднати Виговського з татарами: послухає – боронити його, ні – боронити Пушкаря». Було вже пізно. Пушкар був розгромлений Виговським при допомозі татар 1 червня. Загинуло 15 тисяч його людей. З інших даних – у цій війні вбито близько 50 тисяч чоловік.
          Відомо про два універсали Виговського,  в яких наголошувалося на тому, що цар підтримує його і пропонує мирно закінчити розруху та розійтися. Частина пушкарів в реальності відійшла від руху.
          Необхідно відзначити, що не вкращий спосіб вчиняв дії й полковник Пушкар. Виговський штурмував Полтаву півтора тижня. Пушкар просив навіть помилування, але, коли до нього прибули від гетьмана полковники С.Богданович і М.Зеленський, щоб вести переговори, Пушкар ув’язнив їх і зненацька напав на обоз Виговського.
          Відповідно до власного ставлення до Виговського і «доносів» Пушкаря на боці полтавського полку виступали запорожці на чолі з Барабашем, який, розсилаючи на Україну універсали, підписувався під ними гетьманом. Під час протистояння в бою Барабаш і його підлеглі, «побачивши свій напевний програш, відлучилися завчасу від Пушкаря й пішли, хоч і не з усіма своїми запорожцями, назад до Січі – вони не мали за собою ні від кого погоні».
          Вже після розправи над Пушкарем і Барабашем і прибуття Виговського до Чигирина на Петрів піст прибули в Україну численні московські війська. З ними був і Барабаш з 500 козаками. Росіяни відправили його до Києва, але Виговський напав на екскорт і захопив Барабаша. Гетьман звернувся письмово до російського монарха, доносячи, що вже присмирив і розгромив свого «противенця» козацьким та ординським військом, що татар відпустив у Крим, «а великоросійські війська хай по монаршому указу вийдуть із України, як уже непотрібні, додому». За указом від 23 липня на прохання Виговського ті війська повернули від Прилук на Білгород.
          У першій половині 1658 року гетьман Виговський активізує контакти з Реччю-Посполитою. В лютому він посилає до поляків секретну місію (посольство Т.Томкевича). Переговори здійснює через П.Тетерю, який виїхав у порубіжні міста ще в березні. Але Виговський мав з «поляками і військові пересвари, особливо з Литвою щодо Пінська, доходило і до сутичок». Тетеря мав завдання нейтралізовувати ці суперечки. Через своїх послів гетьман інформує короля Яна-Казимира «про своє щасливе звитяжництво над Пушкарем і про подальший свій намір, а також прикликав із Криму більше від перших орди». В червні, тобто після досягнутої перемоги в Полтаві, Виговський доручає Тетері виїхати до Межиріччя з конкретнішими пропозиціями для поляків і повновластю як посла.
          Літописець Самійло Величко висловлює підозру, що Виговський «почав хворіти своєю беззаконою зрадою», схиляючись до Корони Польської; «виявив відверту зраду своєму пресвітлому монархові бо напав війною в його царську державу під порубіжне містечко Кам’яне». Це відбулося 1 вересня 1658 року.
Навколо Виговського активно точуться міжнародні інтриги. В них задіяні «турецький цар», який намагається виторгувати власні інтереси від Польщі; шведський король, послаблений у військовій силі, благає посередництва цесаревича і наслідника батьківської цісарської корони, на той час  венгерського короля, «обіцяючи пристати на його посередницькі ухвали цілком», аби прийти з поляками до згоди. Польський король дістає з України звістку  від своїх комісарів, що гетьман Виговський з козаками майже схиляється до миру з поляками, «але, мавши поміж себе на те незгоду», відклали з минулої осені виконання Гадяцьких пактів з Річчю Посполитою до майбутніх свят Різдва господнього за руським календарем.
          Кримський хан, боячись надалі козаків, намовляв і переконував короля «добивати їх військо», або наказати їм воювати разом із татарами Москву у відповідь на збитки, нанесені нею в польських державах і землях, «бо інакше вони, кримці, не можуть жити, бувши з натури схильними до війни». Та ті ханські резони не мали бажаного результату: Виговський дійшов з ханом союзу.
          Через дії росіян у Литві польський король розпочинає відверту війну з Росією, яка доти утаємничувалася через дію Віленських пактів. В них містилася «обітниця» польської корони російському государеві. Виговський, виконуючи вимоги Гадицької комісії і пактів, відправив королівських послів назад, а прибувши до Чигирина, розпустив козацькі війська.
           Побачивши такі дії гетьмана, в листопаді цар російський указом князеві Ромодановському, наказав, зібравши свої війська, рушити на Україну й присмирити прихильників Виговського. На шляху цих військ Ромодановський поширив універсали, закликаючи повстати проти Виговського. В незахищеному Миргороді позбавив тамтешніх жителів усіх їхніх маєтків і прямував на Лубни. Звідти Лубенський полковник Павло Швець і містяни – прихильники Виговського – пішли геть, «розсипавшись світ за очі». Ромодановський, нічого тут не заставши, спалив Лубни дощенту.
           Царський посланець російський князь Ромодановський, подорожуючи з військами Україною щедро користується мечем і вогнем, «лютуючи в Миргороді, Лубнах, Пирятині, розправляється війною з прихильниками Виговського, полковниками. На цьому тлі він дійшов висновку, що ні Виговський, ні його прибічники не схиляються до союзу й вірності «великому російському государеві». Він виявив, що й Запорозьке городове військо розділяється надвоє: одні хочуть лишатися під Короною Польською і триматися Виговського, а інші дотримуються непохитної вірності під православним російським монархом. Отже, Ромодановський «зважив за добре поставити іншого гетьмана». Таким стає Безпалий, але не повновласним, а тільки наказним гетьманом. До того він обіймав посаду генерального судді.
           У вересні-жовтні працює Віленська комісія. Переговори між російськими і польськими послами – проста балаканина. Мир, поставлений минулорічним Віленським трактатом, виявився розірваним. Нависла загроза над Литвою від Москви, над Польщею – від шведського короля. Виговський втягується в конфліктну ситуацію, отримавши послання з метою зміцнити учинений свій союз із ордою, яка мала давній намір воювати з Росією «для наступної їхньої, польської, війни з росіянами». Перед цим Виговський, можливо, подаючи позитивний сигнал Варшаві, направляє своїх послів, мабуть Т.Тетерю.
            Під впливом обставин і дій Виговського князь Ромодановський і новий гетьман Безпалий другого грудня зупиняються в Лохвиці, місті Лубенського полку. Туди же «простував» Іван Іскра, який, бувши свого часу значним товаришем Запорізького війська в Полтаві і відвідавши Москву зі ствердженням своєї вірності російському монархові й одержавши монаршу милість, був відправлений до Ромодановського. Останній мусив вибрати поміж Безпалим та Іскрою кращого й гіднішого гетьманського гонору. Повернувшись на Україну, Іскра збирав довкола себе прихильників, лаштуючись скинути і Виговського і Безпалова.
           12 січня на шляху за милю до Лохвиці, новий командувач над російськими військами в Україні князь Ф.Куракін, зіславшись на ніч, своєчасно не вислав допомогу Іскрі до його табірця під Пісками. На світанку тринадцятого січня Іскра і всі з ним були знищені переважаючими силами козацьких і татарських сил.
           У великоднє міжсвяття, на звичайному святковому з’їзді у Чигирині до гетьмана Виговського полковників і всієї тогобічної старшини, Виговський радився, що має чинити далі, оскільки побачив, що українська Річ Посполита розділилася навпіл: одна лишається на його боці, а друга – при Безпалому. Вирішили розіслати гетьманські універсали, в яких висловити причини вчиненої зміни, а інше – привести до з’єднання й однодумства неслухняну сьогобічну Україну військовою зброєю. В універсалах використовувалась і відверта брехня.
           Виговський направляє з Чигирина до Варшави на сейм для підтвердження Гадяцької комісії й пактів, складених у 1658 році, козацького посла свого полковника підкоморія (суддя, який займається межуванням володінь) Немирича «зі значним козацьким товариством», а також генерального обозного Носача. Перед королем та сенатом у сеймовій палаті виступив Немирич з просторою мовою.
           Сейм відбувався після конотопської й соснівської війни. Козацьким посланцям нагадували, що король старався примиритися з козаками, знаючи, що вогонь тодішньої війни загорівся і вельми розширився з козацького боку, був дуже протяжний і призвів польську монархію до великого розору, отож треба гасити його на тому ж боці, належно задовольнивши козаків у їхніх бажаннях. Щоправда, тут не йдеться про перші причини виникнення такого руху в Україні. Після подолання на початку сеймової неузгодипідтверджені пакти сеймовою згодою і королівською присягою «з постановленням на Україні третьої Річі Посполитої, подібно до Коронної й Литовської». 10 червня 1659 року на Гадяцьких пактах присягалися й підписалися Немирич і Носач.
           Після гараздів почали наступати на Виговського безталання й занепад. Переяславський полковник Тиміш Цецюра, побачивши слабкі дії гетьмана, надумав схилятися в бік російського монарха, й став закликати інших до цього. Хто не погоджувався, був помордований і знищений. Після поразки Виговського під Києвом від російських військ ставлення козацького війська до нього загострилося. Почала виступати і Січ. Поляків, яких очолював коронний обозний Потоцький, вигнали з квартир, виділених Виговським. Потрібну військову допомогу (окрім А.Потоцького) Виговський марно очікував від короля. Він скликав козацьку раду 11 вересня під Германівкою. На неї прибув Ю.Хмельницький. Виговський намагався витлумачити Гадяцьку умову, але його вже не слухали. Юрія Хмельницького проголошено гетьманом.
            У Переяславль прибув за листом Цецюри російський князь О.Трубецькой з військами і гетьманом Безпалим. Виговський, полонений сумнівами, вирушує з Чигирина під Корсунь. Перед тим мав намір піти в Черкаси, але туди його не пустили. Після Безпалого наказним гетьманом стає Сомко, якого направляють на Виговського, останній терпить розгром. В Чигирині та Суботові запорожці розграбували Івана Виговського та його брата.
          Виговський, не зумівши погасити виступи проти нього, пішов до Фастова, де перебував А.Потоцький (не до Бара, як стверджує С.Величко). Бар ще підтримує колишнього гетьмана. Та під кінець 1659 року відома енергійна акція московського та козацького війська проти міст, що підтримували Виговського (Чигирин, Бар). У грудні-січні здобував Бар полковник Михайло Ханенко, майбутній гетьман Правобережної України, але поніс великі втрати. Гарнізон самостійно залишив фортецю через деякий час.
           Виговський вернувся під захист польського війська, висловивши бажання лишитись у підданстві короля. На Жердинській раді прийнято 14 статей для погодження з московським урядом. Виговський залишив свою дружину Олену з усіма багатствами в Чигирині. Вона походила зі шляхетського роду Стеткевичів. Її захопили після Переяславської ради 1659 року, яка відбувалася в жовтні (за російським літочисленням, 1660 рік). Згодом її відпустили. Вона померла невзабарі після чоловіка і була похована в Скиті Манявськім поруч з Виговським.
           Міжнародна боротьба за Україну не припинялась.
           Польський король Ян-Казимир у липні 1663 року на сеймі радився, як відібрати під свою владу з-під російської держави всю Україну з козаками. Він через свого канцлера виголосив простору й красну промову до всіх панів і рицарства, «а наприкінці виклав їм усім незбутий і невиносний жаль свій на втрату України з козаками, називаючи її тоді зіницею ока Корони Польської, золотим яблуком, кам’яною стіною, твердим захистком держави від ворогів-бусурманів та іншими хвалебними  щодо неї словами». Король запросив до підтримки проголошеної воєнної кампанії – відібрати малоросійську Україну – всіх своїх панів та рицарів, на що вони дали згоду. Ще до завершення сейму розіслані по всій Польщі королівські універсали, якими закликали всіх, «хто тільки йменується шляхтичем, прибирався до воєнного походу і ставав у генеральний обоз».
 
Джерела та література
1. «Літопис» С.В.Величко. Перший переклад з книжної української мови. І том – 369 с. – 1371 примітка, ІІ том – 640 с. – 1872 примітки.
 
Євген Йосипович Меснянкін – краєзнавець, член Національної спілки журналістів України, Почесний громадянин м.Бара